Історія ек. вчень

 
 

Історія ек. вчень

Лекція 8-9



Маслов А.О.

Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної теорії на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

1. Основні тенденції розвитку світового господарства за умов глобалізації та розгортання сучасного етапу науково-технічної революції.
1.1. Посилення інтернаціоналізації та глобалізації світового господарства.
1.2. Науково-технічна революція останньої третини ХХ – початку ХХІ ст.
1.3. Поглиблення криз у 70-80-ті роки ХХ ст. та їх причини.
2. Основні тенденції економічного розвитку США та Великої Британії на етапі інформаційно-технологічної революції.
2.1. Розвиток світової економіки за умов інформаційно-технологічної революції наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.
2.2. Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку в її умовах.
3. Зростання ролі інформації та знань як основного ресурсу господарської діяльності та перехід до інформаційно-технологічної революції.
3.1. Передумови, суть та наслідки інформаційно-технологічної революції 60-х рр. ХХ – початку ХХІ ст.
4.5. Неоінституціональна економічна теорія.

1. Основні тенденції розвитку світового господарства за умов глобалізації та розгортання сучасного етапу науково-технічної революції.
1.1. Посилення інтернаціоналізації та глобалізації світового господарства. Сучасний період світового економічного розвитку характеризується цілим рядом нових характерних рис та тенденцій, до яких можна віднесті наступні:
• посилення глобалізаційних процесів як на регіональних, субрегіональних рівнях, так і на глобальному;
• поглиблення інтеграційних процесів (регіональних та субрегіональних) – Меркосур, Европейський Союз, НАФТА, Азіатсько-Тихоокеанський регіон;
• на основі подальшого стійкого розвитку міжнародної торгівлі та розширення міжнародних потоків капіталів, виникають і займають домінуюче становище транснаціональні корпорації (ТНК);
• розгортання третьої НТР, особливо на другому її етапі як технолого-інформаційної революції;
• на основі фундаментальних зрушень в техніці та технології виробництва у найбільш високорозвинутих країнах відбувається постіндустріальна революція та становлення постіндустріального суспільства з характерною для нього новою, постіндустріальною, сервісно-інформаціною економікою;
• під впливом змін у господарській практиці та пошуку нової парадигми, відбувається зміна у домінуванні теоретичних систем, і на місце кейнсіанської течії, з’являються сучасні неокласичні (неоліберальні та неоконсервативні) та інституціональні, які відіграють все більшу роль у трансформаційних економічних процесах;
• в результаті деструктивних процесів, що відбулися на території колишнього СРСР та його розпаду, а також кризи та розпаду світової соціалістичної системи, відбулися суттєві геополітичні зміни, виник цілий ряд нових самостійних держав, змінилися глобальна полярність у міжнародних відносинах, а США перетворилися у єдину наддержаву чи супер-супер державу світу.
Саме ці нові характерні риси та тенденції і буде розглянуто у даній темі.
За останні три десятиліття в умовах розгортання технолого-інформаційної та телекомунікаційної революції, а також поглиблення коопераційних зв’язків і інтернаціоналізації, що постійно розвивається в економіці, суттєво прискорився процес формування всепланетарного глобального співтовариства. На очах сучасних поколінь відбувається ущільнення простору та часу в глобальних масштабах, взаємне зближення найвіддаленіших та різноманітних народів, країн та регіонів. У сучасних, швидкоплинних та дуже мінливих умовах світове господарство можна охарактеризувати як складний та крихкий організм, у якому завжди було нелегко підтримувати баланс сил та інтересів. Світове господарство все більше постає як неділиме глобальне ціле, в якому постійно формуються і протікають різнопланові та різнонаправлені процеси.
Ентоні Ґідденс, директор Лондонської школи економіки, з цього приводу пише: “Ми живемо у світі перетворень, які торкаються практично всього, що б ми не робили. Погано це чи добре, нас заштовхують у межі глобального порядку, суть якого ніхто по справжньому не розуміє, але вплив відчуває на собі кожен” . Світ за умов глобалізації Е. Ґідденс називає таким, що “вислизає”. За умов глобалізації, за висловом Д. Белла, масштаб держави стає не тільки занадто малий для вирішення великих проблем, але й занадто великий для вирішення малих.
Світова економіка у повоєнний період мала ряд особливостей і у своєму розвитку пройшла два етапи: перший – від закінчення війни до кінця 80-х років, і другий – від 1980-х років до сьогодення, тобто, до початку ХХІ ст. Якщо для першого періоду характерним був вихід на траекторію стійкого економічного зростання після відбудови економіки та розвиток на основі ідей, близьких до кейнсіанства, то на сучасному етапі – етапі становлення макроцивілізації, та чи інша країна в подальшому змогла сприйняти ідеї постіндустріальго суспільства.
Говорячи про посилення інтернаціоналізації та глобалізації світогосподарської діяльності, необхідно зазначити, що програми світового економічного регулювання – “світового картеля”, “всесвітнього альянсу”, “всесвітнього уряду”, спроможних здійснити міжнародну координацію економічних систем, висунули саме американські економісти. Так, перші спроби світового економічного регулювання почалися з кредитно-грошових інстутів через створення ще в 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції МВФ та МБРР, про що мова йшла у попередній темі.
Отже, якщо до початку 1980-х років цілий ряд країн світу (перш за все соціалістичні країни та країни Латинської Америки) могли вибудовувати свої національні економіки, здійснюючи індустріалізацію імпортозаміщувального типу, то у 80-х роках ХХ ст. настав період рішучої лібералізації та інтернаціоналізації світового господарства, що являє собою характерну особливість сучасного етапу. Створення нових міжнародних інститутів та органів, які регулюють різноманітні аспекти розвитку світвої системи, поетапне формування регіональних та міжнародних блоків і угруповань відбувається і в сучасних умовах. На початку ХХІ ст. діяло 260 міждержавних і 5472 недержавних міжнародних організацій.
Складовою глобалізаційних процесів а також характерною рисою сучасного етапу розвитку світового господарства є стійкий розвиток міжнародної торгівлі та розширення потоків капіталів. Сучасне виробництво, що ґрунтується на новітніх технологіях, наштовхнулось на вузькість національного ринку при реалізації своєї продукції, що стимулювало прагнення країн до зростання експорту. Нарощування обсягів міжнародної торгівлі тепер відбувається не лише за рахунок розширення експортного виробництва в країні, а й експорту капіталу до інших країн для будівництва підприємств, що вироблятимуть ці товари. Посилення спеціалізації виробництва призводить до перетворення великих сучасних компаній у вертикально інтегровані і диверсифіковані концерни: різні стадії створення продукту відбуваються у різних країнах. Сучасні компанії перетворюються у транснаціональні корпорації (ТНК). Інвестування набуває форм прямих капіталовкладень. Уже наприкінці 80-х років понад 40 % світової торгівлі являли собою внутрішньовиробничі (інтернальні) поставки ТНК.
Сьогодні рівень міжнародної торгівлі набагато вищий, ніж будь-коли. В ній задіяний значно ширший набір товарів та послуг. Але найголовніша відмінність полягає в інтенсивності фінансових потоків та рух капіталів. Сучасна світова економіка, що прив’язана до “електронних грошей” – які існують лише у вигляді цифр на моніторі комп’ютера – не має аналогів в минулому.
Впродовж останніх десятиліть кількість “транснаціональних” чи “багатонаціональних” компаній бурхливо зростала. За даними ЮНКТАД, їх кількість у 14 найбагатших країнах світу зрола більше ніж у тричі, тобто з 7 тис. у 1970 р. до 24 тис. у 1995 р. Всього у світі у 1998 р. налічувалось близько 38 тис. ТНК. Вони здійснюють по всій планеті поставок і продаж майже на 6 трлн дол. У 2000 р. у світі налічувалось 63 тис. ТНК, кожна з яких діяла не менше ніж у шести країнах. Кількість зарубіжних філій ТНК становила 690 тис. ТНК контролювали ½ світового промислового виробництва, 1/3 міжнародної торгівлі, 4/5 світового банку патентів і ліцензій на нову техніку, технології та ноу-хау.
Проникнення ТНК до інших країн супроводжується також привнесенням до цих країн нових знань, нової технології виробництва і нових виробничих відносин. За підтримки національних урядів ламаються соціальні структури традиційних суспільств і міжнародні корпорації перетворюють їх відповідно до “міжнародних стандартів”. Побут, культурні цінності, економіка в різних регіонах світу стають все більщ схожими. Цій уніфікації суспільств та економіки все більше сприяють потужні потоки капіталу між країнами, які вимагають єдиних правил гри.
Отже, можна сказати, що на противагу попереднім підходам, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і більшою свободою прийняття рішень, в новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національних автономій. Це відповідно приводить керівництво національних економік до втрати ними контролю в управлінні господарським розвитком країни і, зокрема, в таких ключових сферах, як “рівень державних витрат”. Глобалізація економіки призводить до практичної неможливості регулювати ринок і систему виробництва в країні на національному рівні.
Глобалізація набуває різного сенсу в залежності від того, чи йде мова про окрему компанію, галузь, країну чи про все світове виробництво. Для окремої компанії глобалізація визначається тією ступінню, з якою компанія розширила надходження своїх доходів і розподілилі свої активи у різних країнах, а також тим, яким чином вона залучена до експорту капітала, товарів і ноу-хау через залежні від неї структури.
Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, якою мірою конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від впровадження технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим же набором глобальних компаній, які координують свої стратегічні дії в усіх країнах, де вони здійнюють свою активну діяльність.
Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світвою економікою в цілому. Не дивялчись на зростання глобалізації світової економіки далеко не всі країни рівною мірою інтегровані до неї. Існує декілька основних показників, які визначають ступінь інтегрованості економік різних країн в глобальну економіку, серед яких:
• відношення зовнішньоторговельного обігу до ВВП;
• прямі іноземні інвестиції (ПІІ), що направляються в країну з країни, та портфельні інвестиції;
• потік платежів роялті в країну з країни, пов’язаних з трансфертом (передачею) технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається зростаючим економічним взаємозв’язком між країнами, що відображається в постійно зростаючих потоках товарів, послуг, капітала, ноу-хау. Переконливим свідченням цього є наступні тенденції:
• за період з 1989 по 1996 рр. зустрічна торгівля товарами та послугами щорічно зростала в середньому на 6,2 %, що майже вдвічі швидше, ніж середньорічний темп росту (3,2 %) світового ВВП за той же проміжок часу;
• з 1989 по 1994 рр. прямі іноземні інвестиції зросли з 4,8 до 9,6 % відповідно до світового ВВП;
• якщо у 1970 р. Співвідношення обсягів зустрічної торгівлі облігація та акціями до ВВП було в США, Німеччині, Японії менше 5 %, то в 1996 р., тобто через четверть століття, відповідні дані для цих країн становили 152, 197 та 83 % відповідно.
Наведене вище визначення значимості процесу глобалізації на різних рівнях наочно демонструє той факт, що найбільшим досягненням ділового життя на рубежі ХХ – ХХІ ст. стало піднесення та розвиток глобальної торгівлі

Для сучасного періоду розвитку світового господарства характерним також є посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації. Цьому сприяв розвиток продуктивних сил, що все більше вимагав активного обміну між багатьма країнами і уніфікованих правил гри на міжнародному ринку. Від перговорів на двосторонній основі, що створювало різні умови для експорту чи імпорту одного й того ж товару, країни перейшли до міжнародних угод.
На рубежі ХХ – ХХІ ст. помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу так звані нові індустріальні країни чи нові індустріальні економіки Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція формування глобальної цифілізації зі спільними уподобаннями, цінностями і суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнародного громадянського суспільства, створюються плюралістичні структури глобальних еліт. Відбувається вестернізація світового культурного простору за одночасного протистояння цьому процесу, особливо з боку мусульманських держав, про що свідчать відомі трагічні події початку ХХІ ст., зокрема події 11 вересня 2001 року.
Говорячи про посилення ідеології інтернаціоналізації та консолідації у світовому господарстві, необхідно зазначити, що сьогодні на авансцену світового економічного життя виступають нові учасники, які поряд з традиційними стають головними законодавцями моди у світогосподарських процесах.
Так, сьогодні виділяють вісім нових основних суб’єктів, що здійснюють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це:
1. міжнародні організації – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ);
2. країни “великої сімки” – G 7 (чи вісімки, G 8, разом з Росією);
3. регіональні організації, яких налічується близько 60;
4. багатонаціональні корпорації (понад 60 тисяч);
5. інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди,страхові компанії);
6. неурядові організації;
7. великі міста;
8. окремі видатні особистості (науковці – лауреати Нобелівської премії, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.) .
Наголошуючи, зокрема, про роль великих міст, необхідно зазначити, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвічі більше товарів та надається послуг, ніж у всій Бразилії. Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість акторів світогосподарських зв’язків не має певної державної приналежності. На місце монополістичної конкуренції як форми економічних зв’язків, що відбувалася між господарюючими суб’єктами у межах світової економіки на попередньому етапі господарського розвитку, з’являються свідомо регульовані зв’язки через вище зазначені міжнародні економічні організації (МВФ, Світовий банк, СОТ, ЮНКТАД, МОП) та інші нові основні суб’єктів, що здійснюють вирішальний вплив на світогосподарські процеси.
Таким чином, глобалізація стала постійно діючим фактором внутрішнього і міжнародного економічного життя.

1.2. Науково-технічна революція останньої третини ХХ – початку ХХІ ст. Остання третина ХХ ст., відповідно як і в останніх третинах ХVІІІ та ХІХ століть, ознаменувалась черговою науково-технічною революцією, що переросла на кінець ХХ – початок ХХІ ст. в технолого-інформаційну революцію. Говорячі про НТР, необхідно зазначити, що вона тісно пов’язана з науково-технічним прогресом. Науково-технічний прогрес, іншими словами, прогрес науки, техніки та технології супроводжується значною кількістю факторів, що тією чи іншою мірою впливають на суспільний розвиток. Сукупність цих факторів обумовила дві форми науково-технічного прогресу – еволюційну та революційну.
Якщо еволюційна форма НТП становить собою порівняно повільне досконалення традиційних науково-технічних основ виробництва, то при революційній формі, яка сьогодні переважає, забезпечується більший ефект, знані масштаби та прискорені темпи виробництва. Саме революційна форма НТП втілюється в науково-технічній революції, чи НТР.
Термін “науково-технічна революція” ввів у науковий обіг Дж. Бернал у своїй роботі “Світ без війни” (1960 р.) . Досягнення науки в сучасних умовах настільки великі, що вони виявляють суттєвий вплив не лише на сферу виробництва, але й на всі інші сторони життя суспільства. Іншими словами, науково-технічна революція – це корінні перетворення в системі наукового знання і в техніці, сукупність взаємопов’язаних переворотів у різноманітних галузях матеріального виробництва, що здійснюються на основі переходу на нові науково-технічні принципи.
Науково-технічна революція проходить три стадії у відповідності з тими змінами, що відбуваються у матеріальному виробництві. Такі зміни стосуються не лише ефективності виробництва, у тому числі й продуктивність праці, але й факторів, що обумовлюють її зростання. Загальноприйнято визначати такі наступні етапи розвитку науково-технічної революції:
• науковий, підготовчий;
• сучасний (перебудова технічної та галузевої структури національного господарства);
• великого автоматизованого машинного виробництва.
Перший етап можна віднести на початок 30-х рр. ХХ ст., коли розробки нових наукових теорій машинної техніки та нових принципів розвитку виробництва передували створенню принципово нових типів машин, обладнання, технології, що потім знайшли своє використання під час підготовки до другої світової війни. В цей передвоєнний період в науці відбувся корінний переворот в багатьох фундаментальних уявленнях про основи оточуючої природи, а в виробництві спостерігався бурхливий процес подальшого розвитку техніки та технології. На цьому етапі наука використовувалася обмежено, не стільки для розвитку виробничого процесу взагалі, скільки для створення машин та інших засобів праці. Техніка та технології в цей час ще значною мірою залежали від участі людини у виробництві, а не від об’єктивних наукових основ виробництва.
Вихідним моментом для наступного етапу розвитку НТР була розробка якісно нових наукових теорій та принципів. Епоха другої світової війни співпала з початком другого етапу НТР. Найбільш передовою у науково-технічному відношенні країною на той час були Сполучені Штати Америки, що, зрозуміло, було не випадково. Цьому сприяв ряд важливих факторів: ще під час першої світової війни США мали величезні воєнні замовлення, що позитивно вплинуло на їхню економіку; США не вели воєнних дій на власній території; не мали застарілого обладнання в промисловості; володіли багатими і винятково сприятливо розташованими природними покладами; з надлишком володіли кваліфікованою робочою силою.
Суть цього етапу полягала в технічній та галузевій перебудові, коли в матеріальному виробництві створювалися матеріальні передумови для наступного корінного перевороту в системі машин, технології виробництва, в структурі провідних галузей промисловості і всього національного господарства.
У колишньому Радянському Союзі і Україні, яка перебувала у його складі, другий етап НТР із-за Великої Вітчизняної війни і величезних втрат почався набагато пізніше – після відновлення зруйнованого війною господарства. Набагато раніше другий етап НТР почався в головних країнах Західної Європи – Великій Британії, Франції, ФРН, Італії.
На третьому етапі НТР виникло велике автоматизоване машинне виробництво. Останні десятиліття відмічені випуском великої кількості різноманітних автоматичних станків та автоматичних станочних ліній, створенням участків, цехів і навіть окремих автоматизованих заводів. Але це не позбавило їх суттєвих недоліків: виявилася так звана криза автоматизації як результат внутрішніх суперечностей розвитку автоматичної техніки. Поряд із цим важливою особливістю цього етапу розвтку промисловості є все більш прискорювана заміна одних видів продукції, що виробляється, іншими, що потребує відносно частої переналадки обладнання. Також нові вироби стають все складнішими в обробці.
Говорячи про третій етап розвитку НТР, необхідно зазначити, що в ньому створюються передумови для наступного переходу до великого автоматизованого виробництва також в галузі предметів праці та технології: нові технологічні методи викликають до життя нові предмети праці і навпаки. Нові технологічні методи (поряд з автоматизованими засобами виробництва) немовби відкрили нові споживні вартості у “старих” предметів праці.
У зв’язку з тим, що в розгортанні НТР втілюється сучасна, революційна форма НТП, часто відбувається ототожнення понять науково-технічна революція та науково-технічний прогрес, хоча в економічній літературі кожне з них розглядається самостійно. НТП та ТНР обумовлюють один одного, так як кількісне накопичення порівняно невеликих змін в науці та техніці в кінці кінців призводить до до корінних якісних перетворень у цій галузі, а після переходу до нової техніки та технології революційні зміни переростають в еволюційні.
Науково-технічний прогрес не можна представити як просту суму його складових елементів чи форм їх прояву. Вони знаходяться в тісній органічній єдності, взаємно обумовлюючи та доповнюючи один одного. Це безперервний процес виникнення наукових та технічних ідей і відкриттів, їх реалізації в виробництві, морального старіння техніки та заміни її новою, більш продуктивнішою. Характерним є те, що сучасна науково-технічна революція, переросла в технолого-інформаційну, про що мова буде йти нижче.
Але, з появою у 1970 – 1980-х рр. нових виробництв та технологій, старінням ряду виробничих галузей, наприклад, сталеливарної, транспортного машинобудування, вугледобувної, текстильної та інших, дуже тісно пов’язані економічні кризи – як циклічні, так і структурні.

1.3. Поглиблення криз у 70-80-ті роки ХХ ст. та їх причини. На противагу успішним 50-им та 60-им рокам ХХ ст., 70-ті рр. були зовсім іншими. Якщо економічна криза 1969 – 1971 рр. була нетривалою і не глибокою, то економічні кризи 1973 – 1975 та 1980 – 1982 рр. можна було порівняти з великою депресією 1929 – 1933 рр. Так як ці кризи охопили майже всі провідні капіталістичні країни, то вони відрізнялися всезагальністю. При цьому циклічні кризи перепліталися зі світовими структурними, галузевими кризами, перш за все з сировинним та енергетичним. Уже в 1970 році у більшості країн Заходу прискорилося зростання цін, що було спровоковано надлишковим ростом заробітної плати у 1967-69 рр. Труднощі посилились кризою золото-долларового стандарта у 1971 – 1973 рр., що призвело до відміни фіксованого курсу доллара стосовно золота та скороченню світової торгівлі. В 1973 р. найбільші виробники нафти, за винятком США та СРСР, створили ОПЕК: Організацію країн – виробників та експортерів нафти, і підняли ціну нафти-сирцю з 2,5–3 до 10, а потім – і до 30 долларів за баррель (понад 200 долларів за тонну), що спричинило справжній “нафтовий шок” як для економіки розвинутих капіталістичних країн, так і для економіки всього світу.
Зростання цін на нафту призвело до подорожчання бензину, авіаційного палива, електроенергії, транспортних послуг. Темпи інфляції збільшилися до 8–14% річних. Виробництво скоротилось, а безробіття суттєво зросло. Так, економіка США вже в перший рік правління республіканської адміністрації на чолі з Р. Ніксоном мала значні проблеми. З осени 1969 р. почалося різке падіння промислового виробництва – 8% на рік. Воно зачепило як традиційні, так і нові, породжені НТР галузі промисловості. Рівень безробіття перевищив позначку в 6% робочої сили, що становило близько 5 млн чоловік. Вартість акцій на Нью-Йоркскій фондовій біржі скоротилася на 300 млрд дол. Прибутки корпорацій скоротились, а великі фірми почали банкрутіти. Особливостями спаду стали зростання цін та наростаюча інфляція.
За цих обставин адміністрація Р. Ніксона вдалася до надзвичайних заходів зі стимулювання економіки. Влітку 1971 р. президент оголосив про перехід до нової економічної політики, що складалася з чотирьох фаз впродовж серпня 1971 р. і до кінця квітня 1974 р. Заходи, до яких вдався уряд США на першому етапі – замороження на 90 днів цін та зарплати, встановлення додаткового 10%-го податку на імпорт, тимчасове припинення обміну доллара на золото – призвели до кінця Бреттонвудської фінансової системи і спричинили подальше падіння вартості доллара та посилення інфляції. Надалі було здійснено перехід від заморожування цін та зарплати до державного контролю над ними – щорічне зростання цін не більше 2,5% та підвищення ставок оплати праці в нових колективних договорах у 5,5%, а девальвація доллара у грудні 1971 р. підвищила конкурентоспроможність американської продукції на світових ринках. Але після чергових невдалих спроб державного регулювання цін та заробітної плати, 30 квітня 1974 року позакінченні терміну дії закону про стабілізацію, американська нова економічна політика провалилася. Саме в цей період ціни зростали особливо швидко, що частково було пов’язано з прийняттям у липні 1973 р. нового аграрного закону, згідно якого було ліквідовано всі обмеження на виробництво сільськогосподарської продукції.
У зв’язку з кризовим станом, в економіці США в 70-х рр. ХХ ст. значного поширення набула система державної допомоги. Вона ґрунтувалася на тому, що за певних обставин сім’ї з доходами нижчими за офіційну межу бідності мають право на отримання допомоги від держави, яка в такий спосіб здійснювала політику підтримки добробуту своїх громадян.
Ситуація в економіці США різко загострилася з початком енергетичної кризи., яка потягла за собою кризу світового капіталістичного господарства 1973 –1975 рр. Криза найгостріше проявилася в США, а ніж в інших розвинутих капіталістичних країнах, але за своїми показниками вона поступалася “великій депресії” 1929 – 1933 рр. Можна виділити три особливості прояву кризи 1973 – 1975 рр.: по-перше, згортання виробництва супроводжувалося ростом цін та неконтрольованою інфляцією; по-друге, ріст безробіття і збільшення резервної армії праці не призвели допадіння рівня заробітної плати; по-третє, циклічна кризавиробництва переплелася зі структурним, сировинним та валютно-фінансовим.
Особливо слід виділити тяжкий характер протікання структурної кризи. Падіння промислового виробництва охопило практично всі галузі промисловості, у тому числі і такі нові, як електронна та аерокосмічна та ін. У 1974 – 1975 рр. серед банкрутів опинилися не тільки дрібні та середні фірми, але й великі залізничні та торговельні компанії, банківські корпорації. Зазнали фінансового краху такі найбільші комерційні банки США, як “Юнайтед Стейтс нешнл бенк оф Сан-Дієго” з депозитами в 1 млрд дол., “Франклін нешнл бенк” з депозитами 4,5 млрд дол. Комерційні банки зазнали збитків на 2 млрд дол. Загальна заборгованість корпорацій становила 1 трлн дол., що більше ніж в 15 разів перевищувало їхні прибутки після вирахування податків. На межі банкрутства знаходились лідируючі фірми авіаційної промисловості “Локхід”, “Груммен”, авіатранспортні компанії “Пан Америкен” та ін.
Зростання цін на нафту лише впродовж 1974 р. викликало 10%-й стрибок цін майже на всі промислові товари. Починаючи з 1970-х рр. для багатьох країн постійними стали зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Це призвело до зменшення реальних споживчих витрат не лише на товари тривалого користування, але й на інші види товарів та послуг. Підвищення зарплати значно відставало від росту цін, податків та знецінення грошей. Криза 1973 – 1975 рр. призвела до різкого скорочення зайнятості та росту кількості безробітних. Кількість зайнятих в американській економіці зменшилась на 2 млн чоловік, а кількість повністю безробітних становила 8 млн. Найбільшою мірою безробіттям були охоплені молодь, жінки, представники національних меншин, чорношкірі американці.
Також криза виявила залежність країни від імпорту та зовнішньоторговельної економічної кон’юнктури в цілому. За роки кризи загострилось суперництво розвинутих капіталістичних країн на світовому ринку, а ФРН та Японія потіснили США на світовому ринку по ряду найважливіших галузей. Зростання світових цін на нафту спричинило утворення величезного дефіциту торгового балансу, що у свою чергу сприяло подальшому послабленню позицій доллара на світових валютних ринках. Глибина та масштабність кризи, складність та різноманітність проблем, що нею були породжені, ввели верхівку американського суспільства у шоковий стан. Все голосніше стало чути заклики до корінного перегляду повоєнної політики держави, консервативної ревізії спадку Ф.Д. Рузвельта у соціально-економічній сфері.
Криза середини 70-х рр. ХХ ст. завдала значних втрат не лише американській, а й усій світовій економіці, призвівши до значної її розбалансованості. У зв’язку з цим можна вказати на два фактори, що викликали розбалансованість економіки. По-перше, це новий виток наукового прогресу, який в середині ХХ ст. переріс в науково-технічну, а потім і в технолого-інформаційну революцію, яка означала перехід до принципово нової техніки та технології на основі досягнень науки й охопила всі галузі виробництва і сфери праці. З середини 1970-х рр. у провідних країнах здійснюється реіндустріалізація, яка характеризується переходом до складних наукоємних технологій – матеріало- та ресурсозберігаючих, інформаційних, до біотехнологій, генної інженерії, нових композиційних матеріалів тощо. По-друге, невідповідність між виробничими відносинами, що склалися на той час у провідних капіталістичних країнах, та наявними продуктивними силами. У повоєнні роки в ряді капіталістичних країн – Франції, Великій Британії, Італії, Австрії, а потім і в США та Японії було реалізовано широку націонаціоналізацію промисловості, банків, транспорту. Набуло повсемісного поширення одержавлення економіки, що виявилося в сильному державному регулюванні і збільшенні частки ВНП, що розподілялась державою, а в багатьох країнах було запроваджено контроль за цінами та зарплатою (наприклад, нова економічна політика за адміністраці Р. Ніксона у США, про що мова йшла вище). На певному етапі ці заходи сприяли економічному розвитку, підвищенню рівня добробуту народу, росту випуску продукції.
Глибокі наслідки кризи 1973 – 1975 рр. свідчили про те, що економічна система, яка склалася у повоєнний період і проіснувала до середини 70-х рр. Себе вичерпала. Система державного регулювання економіки почала давати збої. В цей період почала здійснюватися денаціоналізація багатьох галузей економіки капіталістичних країн, скорочувалися державні соціальні програми, зменшилось втручання держави в економіку.
З середини 1970 – початку 1980-х рр. темпи економічного зростання вповільнились, почала знову наростати інфляція, яка “перетворилась в чудовисько, що нагадувало багатоголову гідру: замість однієї відрубаної голови кожного разу виростали дві нові”. Все це загострило конкурентну боротьбу. Виявилося, що попередня модель державного регулювання економіки, що опиралася на теоретико-методологічні засади кейнсіанства, вичерпала себе, оскільки будь-яка економічна система має межі для свого екстенсивного росту. Цьому сприяли результати НТР, яка здійснила глобальний переворот в усьому технологічному базисі капіталізму, і створила матеріальні умови для різкого підвищення продуктивності праці.
Основними завданнями в економіці стали капіталістична раціоналізація виробництва на базі нової техніки та технології, а також посилення експлуатації найманої праці, і як результат – підвищення ефективності виробництва. Це також пов’язано зі скороченням соціальних державних програм, зменшенням втручання держави в економіку шляхом здійснення приватизації та роздержавлення.
Приватизація на макрорівні покликана була зміцнити ринкові засади в економіці, здійснити децентралізацію та скорочення державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї господарської системи та одночасного зниження бюджетного дефіциту. На макроекономічному рівні завдання полягало у поліпшенні техніко-економічних показників діяльності окремих підприємств. В результаті приватизації різко скоротилася кількість об’єктів державної власності у галузі матеріального виробництва. В США, Франції, Японії в середині 80-х була проведена приватизація державних засобів виробництва на багато сотень мільярдів доларів.
Приватизація як ціленаправлена система вперше почала проводитися консервативним урядом М. Тетчер у Великобританії, набувши потім загальносвітових масштабів, і на кінець 80-х рр. Понад 80 країн світу прийняли програми скорочення державного сектору. Ця політика ввійшла в історію Великобританії як “тетчеризм”, а США як “рейганоміка”. Вона не означала поразку держави, а мова йшла лише про перегляд функцій держави, про розподіл сфер між державним та приватним секторами в економіці та про зменшення сфери державного впливу на економіку.

2. Основні тенденції економічного розвитку США та Великої Британії на етапі інформаційно-технологічної революції.

2.1. Розвиток світової економіки за умов інформаційно-технологічної революції наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Війна, яку США вели у В’єтнамі, призвела до загострення соціальних суперечностей, і у свою чергу – до повороту до політики реалізму, перегляду політичного курсу відповідно до міжнародних умов, що змінилися, і економічних можливостей країни. У 1970-х роках президент Р. Ніксон проголошує програму за формулою “партнерство, військова сила і переговори”, що відображала кризу глобалізму, тенденції до зниження міжнародної напруженості. Але поряд із цим в американській економіці наростали проблеми.
До початку 90-х років у США здійснюється перехід до консервативної моделі економічного зростання. Неокейнсіанська концепція була доповнена цим варіантом розвитку. В основі суттєвих зрушень, що відбулися на початок 1980-х рр. у західній економічній науці в бік різкого посилення у ній консервативних тенденцій і течій, відходу від помірного буржуазного реформізму, безсумнівно лежать глибинні соціально-економічні процеси. Ці процеси носили об’єктивний характер і часто не залежали від суб’єктивних намірів та зусиль політиків. Поворот вправо західної економічної науки, і всієї суспільної ідеології в цілому, породжений перш за все серйозними об’єктивними труднощами, на які наштовхнулися капіталістичне суспільство та економіка, і які, наростаючі лавиноподібно, набули особливо гострого характеру на рубежі 70–80-х років ХХ ст.
В пошуках шляхів подолання цих труднощів найбільш консервативні кола монополістичної буржуазії, що пов’язані перш за все з воєнно-промисловим комплексом розвинутих капіталістичних держав, прагнули виробити курс, розрахований на тривалу перспективу і покликаний за рахунок посилення своїх позицій як всередині країни, так і на міжнародній арені знову повернути капіталізму становище, яке він займав у перші повоєнні роки.
Як свідчить історичний досвід, посилення консервативних тенденцій в усіх галузях економічного, соціального, політичного та ідеологічного життя капіталістичного суспільства відбувається за звичай в періоди загострення внутрішніх суперечностей капіталізму, коли під сумнів ставляться його основоположні цінності.
Але слід зазначити, що консервативне відродження зовсім не було новим явищем у тогочасній західній економічній думці. Його перша хвиля припадає на кінець 50-х – на початок 60-х років ХХ ст. і пов’язана з розвитком неокласичної теорії національного доходу, яим і було підготовлено консервативну альтернативу кейнсіанству. Політичними віхами “консервативної хвилі” були збереження при владі голлістів після бурхливих травневих подій 1968 року у Франції, обрання у 1968 р. Консервативного республіканця Р. Ніксона президентом США, повернення до влади англійських консерваторів у 1970 р. Наприкінці 1970-х рр. на неоконсерваторів працювала сама соціально-економічна ситуація та розстановка класових сил у розвинутих капіталістичних країнах.
В 70-і рр. стала очевидною дисфункціональність механізмів державно-монополістичного регулювання, які склались ще в 30-х роках, в період “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта. Підтвердженням цього є ряд економічних криз структурного порядку, що завдали удару по капіталістичній економіці. Кризи 1974 – 1975 та 1980 – 1982 рр. негативним чином вплинули і на корінні інтереси монополістичної буржуазії, що стало одним із найважливіших факторів, що обумовили різкий здвиг вправо в економічній теорії та політиці розвинутих капіталістичних країн.
Практика свідчить, що як тільки економічні процеси починають зачипати інтереси провідних фінансово-монополістичних груп і стають перешкодою на шляху рушійного стимулу капіталізму – максимізації прибутку, то логічно слідує перегляд системи регулювання, що склалася, а отже і пов’язаних з цією системою економічних теорій. За таких обставин капіталістична економічна думка стоїть перед необхідністю зміни системи парадигми, створення нової теоретико ідеологічної концепції, розробка нових форм та методів державної економічної політики, на яку покладається завдання подолання несприятливих тенденцій в динаміці норми прибутку.
За цих умов діяльність неоконсервативних урядів 70 – 80-х рр. ХХ ст. (“рейганоміка” в США, “тетчеризм” у Великобританії, відроджене “соціальне ринкове господарство” у ФРН) була направлена, перш за все, на забезпеченнямонопольно високих прибутків, стимулювання підприємницької ініціативи. Вибір неокласичної теорії в якості однієї із основ сучасного консерватизму багато в чому обумовлений тим, що в її традиційному арсеналінаявні деякі ідеологічні та теоретичні підходи, які давали можливість знайти форми та методи наступу на робітничий клас та інші шляхи підвищення прибутковості капіталістичного виробництва, пов’язані з необхідністю пристосування ринкових механізмів, їх модифікації у відповідності з потребами НТР.
Саме сучасна науково технічна чи технолого інформаційна революція виявила досить складний і суперечливий вплив на процес капіталістичного відтворення, що знайшло своє відображення і в динаміці норми прибутку у повоєнний період. Суттєво змінилася структура суспільного капіталу на користь працезберігаючих технологій, капіталоємного виробництва, відбувалося “вимивання” галузей з традиційно низькою органічною будовою капіталу (вугільна, текстильна промисловість). Структурна перебудова капіталістичного відтворення, що здійснювалася в 60 – 70-і рр. під впливом НТР та складних умов економічного росту, була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту продуктивності праці, в цілому ефективності капіталістичної економіки.
Все це викликало необхідність суттєвої переорієнтації державної економічної політики, в цілому переоцінки ролі тогочасної капіталістичної держави в регулюванні капіталістичного виробництва. В 1970-і рр. чітко виявилася неефективність подальшого акценту на кейнсіанські та неокейнсіанські механізми державно-монополістичного регулювання господарських процесів. Хоча в арсеналі кейнсіанства є достатньо дієві засоби підвищення ефективності виробництва, прибутків монополій за допомогою активної податкової та амортизаційної політики, державних закупок товарів та послуг, в цілому його теоретичні засади виявилися прийнятними лише для часів “великої депресії” 1929 – 1933 рр. та наступного періоду, коли у вимушеній бездіяльності знаходилися величезні виробничі потужності. За тих обставин акцент було зроблено на регулюванні перш за все сукупного платоспроможного попиту, і не в останню чергу за допомогою інфляційної політики.
Зовсім новий характер економічних труднощів та суперечностей 70-х – початку 80-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином необхідний був демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов’язаних, на думку неоконсерваторів, з бюрократизацією державного апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціальних програм капіталістичної держави.
Характерно, що Р. Рейган, прийшовши до влади, заявив: “Моє перше і найголовніше завдання – покращити функціонування економіки шляхом скорочення ролі федерального уряду в усіх її різноманітних проявах... Ми повинні залишити приватній ініціативі всі функції, які індивідууми можуть реалізувати самі” .
Новий курс здійснювала республіканська адміністрація президента Р. Рейгана (1981 – 1988 рр.). Так звана “рейганоміка” була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж 80-х – на початку 90-х років застосовувалася у багатьох розвинених капіталістичних країнах (зокрема, у Великобританії політика М. Тетчер – “тетчеризм”). Ця політика стала відповіддю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу.

Перехід до “рейганоміки” у США. У 70-і рр. ХХ ст. в економіці США відбулися структурні зміни.. Було проведено масову “чистку” неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Так, тільки в текстильні промисловості було закрито понад 200 підприємств. Водночас з’явились нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. Поширення сучасних інноваційних технологій становить вагому частку доходів США, які постійно мають позитивне сальдо платіжного балансу в 7 – 8 млрд дол. За балансом передачі технологій.
Великих змін за нових умов постіндустріальної епохи зазнали і “внутрішні” взаємовідносини, насамперед розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-і роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях.
Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські рецепти фіскальної політики боротьби з безробіттям та інфляцією в нових умовах перестали ефективно працювати. Почали зростати дефіцит та державний борг. А державні заходи впливу та значний податковий тягар на національних виробників в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів та капіталів у світовій економіці стали призводити до збільшення вивозу капіталів із країни. Наприкінці 70-х років у США змінився підхід до регулювання господарської кон’юнктури. Нова економічна політика, яку почав реалізовувати президент Р. Рейган, отримала назву “рейганоміка”.
В період президентства Р. Рейгана (1980 – 1988) економіка країни була охоплена кризою. Впродовж 1982 р. в США не діяло 30 % виробничих потужностей у переробній промисловості. Погіршилося становище майже в усіх галузях. Безробіття становило понад 10 % працездатних. За цих обставин економічна політика Р. Рейгана ґрунтувалася на рецептах неоконсерваторів і впродовж 80–90-х рр. застосовувалась у всіх розвинутих країнах Заходу.
“Рейганоміка” передбачала здійснення ряду заходів, зокрема: скорочення податків на корпорації та прибутки громадян, скорочення урядових витрат за допомогою скорочення соціальних програм, дерегулювання підприємницької діяльності, проведення жорсткої кредитно-грошової політики, спрямованої на подолання інфляції. Уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дозволив їм через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно.
Зростання ставки процента на початку 80-х рр. до 20 % вплинуло не тільки на американську економіку, а й на решту світу, що призвело до переорієнтації світових грошових потоків з розвинутих країн до США. В результаті цього у США було проведено оздоровлення своєї економіки.
Ще однією складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків. У 1981 р. відповідно до Закону про оподаткування відбулося зниження прибуткового податку на 23 %, скорочення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу з 70 до 50 %. Але цей закон не вирішив проблеми малозабезпечених сімей. Тому у 1986 р. було ухвалено новий закон про прибутковий податок, який передбачав скорочення прибуткових податків на громадян з 50 до 28 %, податків на прибуток з корпорацій – з 46 до 34 %, що стимулювало інвестиційну діяльність. Закон звільнив: млн громадян з низькими доходами від сплати федеральних податків. Було встановлено систему, згідно якої особи з однаковими доходами платили б приблизно однакові податки. Але новий закон мав і недоліки, які перш за все полягали у тому, що він підірвав принцип прогресивного оподаткування. Було встановлено тільки дві ставки: 15 % – оподаткуванню підлягали доходи нижче 29750 дол. на рік на сім’ю і 28 % – доходи, що перевищували цей рівень.
Також у межах політики Р. Рейгана було знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 1930-х рр. і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку.
Всі ці заходи “рейганоміки” сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. на США припадало близько 34 % промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20 % їх зовнішньоторговельного обігу
Але практична реалізація програми наштовхнулася на ряд перешкод: почався економічний спад, дефіцит державного бюджету досяг 290 млрд дол., державний борг зріс до 4 млрд дол.. Після уповільнення зростання на початку 90-х років економіка США продовжила свій рух вперед.
Економічна стратегія “рейганоміки” ґрунтується на доктрині фритредерства і спрямована на розширення вільного підприємництва. Неоконсерватори гостро критикували державу, яка, на їх думку, взяла на себе надмірні зобов’язання у соціально-економічній сфері, виявилася малоефективною і перестала справлятися з політичними функціями. Вони здійснили конкретні кроки по перерозподілу функцій держави. Так, було відмінено третину нормативів, положень та правових актів, які жорстко регламентували комерційну діяльність фірм. У результаті здійсненої приватизації, відмови від директивних методів державного втручання, демонтажу різноманітних регулюючих агентств суттєво змінилася роль держави в економіці. В діяльність держави все більше вносився ринковий елемент, розмивалася межа державного та приватного.
Але життя показало, що надмірне зменшення ролі держави послабило увагу до розвитку науки та наукоємних галузей , впровадженню досягнень НТП в економіку. Здійснені адміністрацією Р. Рейгана загальні заходи, що були спрямовані на поведінку господарюючих суб’єктів, дали лише частковий успіх, але не змогли вирішити проблем розвитку економіки в цілому.
У зв’язку з цим Б. Клінтон поставив завдання оздоровити економіку, стимулюючи інвестиційний капітал. Економічну стратегію його адміністрації можна охарактеризувати наступними рисами: вирішення довгострокових завдань, активне застосування фінансових заходів, на відміну від монетарної політики свого попередника; державне регулювання і підтримка науково-дослідних та дослідницько-конструкторських робіт (НДДКР), розвиток державної інфраструктури, створення умов для діяльності малого бізнесу; посилення ролі держави у вирішенні актуальних проблем економіки. Стало очевидним, що Б. Клінтон повернувся до основних ідей “Нового курсу” Ф. Рузвельта.
Зміна економічної стратегії розвитку країни свідчить про позитивний результат – скорочення рівня безробіття (створено 6 млн нових робочих місць), ефективніше стали працювати бізнесові структури, зменшився дефіцит держбюджету, розширилася зовнішня торгівля, тіньова економіка зменшилася до 8 %.
Отже, досвід економічної політики США свідчить про те, що вирішення її проблем залежить від вибору методів державного управління, вміння адаптуватися до світоглядних умов взаємозалежності, демократичної альтернативи. Ідеологічною основою цих практичних перетворень були теоретико-методологічні засади неоконсервативного напряму економічної теорії.

Особливості економічного розвитку Великої Британії та “тетчеризм” як прояв неоконсерватизму. У 1970-х роках у Великобританії вповільнилося зростання виробництва, почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза депресії, темпи інфляції досягли на кінець 70-х рр. 15 % на рік, що було небаченим до того часу в країні рівня. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Великої Британії називали її “хворою людиною Європи”. Спроби лейбористського уряду подолати труднощі, що виникли шляхом посилення державного регулювання економіки не принесли успіху.
Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулювання, реалізована урядом консерваторів на чолі з М. Тетчер (народ. у 1925 році), увійшла в історію під назвою “тетчеризм”. М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки і запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на на концепції економічного лібералізму та його сучасної модифікації – монетаризму. Програма, що являла собою різновид неоконсерватизму, мала на меті довести, що соціал-демократична стратегія неокейнсіанства вичерпала свої можливості, тому потрібно розблокувати економіку від гіпертрофованого державного втручання. Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулювання, дебюрократизація означали підтримку підприємницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійснював політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок.
Програма подавалася як політика рівних можливостей для усіх. М. Тетчер переконувала англійців, що всі працездатні громадяни мають самі себе забезпечувати. Згортання ж соціальних програм пояснюється тим, що та меншість населення, що страждає, була віддана під опіку благодійним організаціям.
З ідеологічного боку, то в програмі “тетчеризму” важливе місце відігравало повернення до традиційних моральних цінностей, проголошувалося повернення до “вікторіанських цінностей”: повага до сім’ї, релігії, закону і порядку, ощадливість, акуратність, працьовитість, самостійність на противагу корупції, хабарництву, розбещеності, бездуховності масової культури.
Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття законів, що обмежували безмежні права профспілок на оголошення страйків, а також законів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі із страйкарями.
У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М. Тетчер керувався монетаристською концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Досягти цього передбачалося послабленням податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів, радикальною зміною структури бюджетного механізму, що проявлялося у відході від прогресивного оподаткування приватних осіб та підприємців.
Уряд консерваторів здійснював політику переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження державного підприємництва. Велика кількість державних підприємств наприкінці 70-х рр. були неефективними. Життя показало, що без стимулювання конкуренцією чи страхом банкрутства послаблюється прагнення до підвищення ефективності. Тому найважливішим напрямком реформ був курс на приватизацію державного сектору.
Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північному морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національна компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти та ін. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту. За три роки – з серпня 1984 по травень 1987 року у приватну власність було передано дев’ять найважливіших концернів, або близько третини власності держави у промисловості, у тому числі телекомунікації, підприємства газової промисловості, нафтової компанії “Брітіш петролеум” (1987 р.), сталеливарної промисловості, енергетики та водопостачання.
В результаті приватизації значно зменшилася питома вага капіталовкладень в економіку з боку державних органів і націоналізованих галузей господарства: з 50 %, характерних для періоду перебування при владі лейбористів, до 25 % на початок 80-х рр.
Також уряд М. Тетчер важливого значення приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, який зобов’язував продавати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам. В результаті цього значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.
Уряд Великобританії вжив цілий ряд заходів, що стимулювали розвиток приватного бізнесу. Серед них було збільшення податкових пільг. Ставку податку на прибуток було знижено до 50 %, а потім до 35 %. Зросла сума кредитів, які надавалися банками країни. Політика уряду все більше спрямовувалася на розширення рівня свободи господарської діяльності підприємців.
Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювались темпи росту грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищені ставки відсотку. Серед антиінфляційних заходів досить суттєвим було обмеження державних витрат. Так, на 4 млрд фунтів стерлінгів були скорочені державні витрати на промисловість, комунальне а дорожнє господарство, розвиток культури, освіту. У результаті здійснених заходів намітились позитивні зрушення. Якщо в 1980 р. інфляція становила 16 %, то вже у 1982 – 1983 рр. вона знизилась до 5 %, а наприкінці 80-х рр. – до 3 % на рік, тобто до величини, яка й рекомендується монетаристською школою.
Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але, вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 80-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинутих країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнені позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, але і такі галузі, як торгівля, зв’язок, транспорт, покращились показники фінансово-банківської сфери економіки. У соціальній сфері уряду М. Тетчер вдалося замінити сталу систему соціальних гарантій “для всіх” іншою, індивідуалістською – “кожний за себе”. Відбулися структурні зміни суспільства. Скоротилась кількість робітничого класу безпосередньо на виробництві, розширилася зайнятість у сфері послуг, що було характерно для структури “нової економіки”, постіндустріальної, сервісної економіки. Зріс прошарок власників дрібних фірм, з’явилися високооплачувані менеджери середнього рівня.
Як показав досвід, “тетчеризм” стосовно до умов Великобританії виявився достатньо ефективним. Він підтвердив висновок про те, капіталізм виявився системою, здатною трансформуватися і пристосовуватися до мінливих соціально-економічних умов. Британська модель неоконсерватизму довела свою спроможність “осідлати” третю хвилю НТР і домогтися перебудови та модернізації економіки.
Однак реформування британської економіки відбувалося не без проблем. До кінця 80-х років почали набирати інфляційні процеси, повернулися й інші “старі хвороби” – бюджетний дефіцит, соціальна поляризація, що була викликана програмами скорочення витрат на соціальні потреби, що проводилися урядом М. Тетчер. У зв’язку з цими труднощами М. Тетчер була змушена піти у відставку.
Два наступні уряди, консерватора Д. Мейджора і лейбориста Т. Блера, продовжували “тетчеризм” у сфері економіки. Важливим моментом стало підписання в 1993 році Маастріхтських угод, спрямованих на перетворення ЄЕС на економічну наддержаву, що за потужністю зрівняється, а потім і перевищить США і Японію.

2.2. Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку в її умовах. Важливим фактором економічного розвитку як у повоєнний період, так і на сучасному етапі є інтеграційні процеси, що відбуваються у різних формах, у тому числі й економічна інтеграція.
“Міжнародна економічна інтеграція – це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювального процесу в інтернаціональних масштабах” . Переходу до інтеграційного етапу світогосподарських зв’язків передує ряд стадій міжнародної економічної інтеграції, що обумовлені кількісними та якісними показниками їх розвитку. Це не тільки масштаби міжнародної торгівлі – економічної діяльності, про що йшла мова при розгляді проблем глобалізації, а й охоплювані сфери, ступінь і стійкість взаємодії національних економік.
Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п’ять ступенів чи послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний чи спільний ринок; 4) економічний союз; 5) економічний та валютний (монетарний) союз, чи повний економічний союз.
Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн пройшла реально перші чотири із зазначених етапів – Європейський Союз. Інші інтеграційні угрупування, а їх декілька, поки що пройшли у своєму розвитку перший і частково другий етапи. Інтеграційні процеси, що почалися в Європі з початку 50-х рр. ХХ ст., про що мова йшла в попередній темі (див. тема 11), впродовж декількох десятків років заклали основи для логічного переходу до вищої форми економічної інтеграції – повного економічного союзу.
Саме прикладом міждержавного регіонального об’єднання, як важливої частини міжнародної економічної системи є Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) (з 1 січня 1993 року Європейський Союз), яке з першої половини 80-х років ХХ ст. переживає третій етап свого розвитку (І етап (1957 – 1960 рр.) – створення ЄЕС; ІІ етап (70-ті – перша половина 80-х рр.) – розширення Загального ринку). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург), то з 1 січня 1995 р. – їх вже було 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірландія, у 1981 р. – Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн, і на сьогодні їх – 25.
Створення єдиного ринку на чевертому етапі економічної інтеграції, повинно завершитися створення справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу інтеграційного угрупування до якісно нового ступеню – економічного союзу (ЕС). Як відомо, в Європі єдиний ринок з вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої сили було створено до початку 1993 року. Одразу ж було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за короткі терміни, до початку 1999 р.
Коло інтересів та завдань, що необхідно було вирішити значно розширилось: усуваються торговельні бар’єри, в результаті поетапної реалізації Плану Жака Делора створюється Європейський центральний банк та його національні відділення, введено спільну грошову одиницю – євро (замість екю) та ін., що є ознакою не союзу держав як конфедеративного утворення, а єдиної союзної держави – федеративної чи субфедеративної. Тобто, по суті мова йде про створення єдиної суперструктури – Нової Європи, або Сполучених Штатів (чи держав) Європи (“Європи без кордонів”).
Конкретним прикладом позитивної ролі ЄЕС в економічному розвитку країн–учасниць цього міждержавного утворення може бути Франція, де утворився навіть цілий “промисловий трикутник” “Париж – Лілль – Страсбург”, у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франко-голландських та інших “європейських підприємств”.
У рамках ЄЕС його учасникам до початку 80-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та її спеціалізацію по країнах. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН – вантажних автомобілів, чоловічого одягу; Італія – дешевих легкових автомобілів, холодильників, літнього одягу; Голландія – меблів тощо. На сьогодні ЄС перетворився в один із головних центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт США в 3,6 рази, Японії – в 3,8 рази. ЄС також перевищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.
Таким же шляхом іде розвиток міжнародної інтеграції на півночі Америки, де у 1992 році було засновано Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА) на основі укладання угоди між США, Канадою і Мексикою про створення загального північноамериканського ринку. Між цими країнами демонтуються не тільки митні бар’єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного континентального ринку для вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Ще в 1994 році 34 американські держави (всі, крім Куби) вирішили створити до 2006 року загальну зону вільної торгівлі, тобто інтеграція на американському континенті поширюється, і з часом буде охоплювати як країни-учасниці НАФТА, так і країни МАРКОСУР (країни південного конусу). По суті відбувається процес “вирощування” взаємопроникнення великого капіталу на всій території Північноамериканського континенту, що дасть можливість домінувати над іншими економічними центрами світу – Західною Європою і Японією.
Сьогодні інтеграційні процеси прискорюються і в Азіатсько-Тихоокеанському Регіоні (АТР), де активізували свою діяльність Організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, простежується курс Японії на створення свого роду Азіатського ринку, ведуться переговори про створення Східно-азіатського економічного співтовариства.
У свою чергу поглиблення економічної інтеграції у будь якому регіоні світу веде до необхідності створення наднаціональних органів, які були б здатні координувати зусилля різних країн і формувати механізм для цивілізованого вирішення спірних питань, що дещо обмежує дію національних урядів.

3. Зростання ролі інформації та знань як основного ресурсу господарської діяльності та перехід до інформаційно-технологічної революції.

3.1. Передумови, суть та наслідки інформаційно-технологічної революції 60-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. У 1989 р., коли в Японії помер імператор Хірохіто (1901 – 1989), то до його сина, імператора Акіхіто у спадок перейшли три легендарних символи влади – імператорський меч, дорогоцінний камінь та дзеркало. Японська легенда розповідає про сеншу-но янджи – три священних предмети, що були дані великій богині сонця Аматерасу-омікамі, які й сьогодні є символами імператорської влади. Приналежність до влади меча та дорогоцінного каменя зрозуміла, дзеркала – не зовсім. Якщо меч можна розглядати як основний символ влади аграрного, чи доіндустріального суспільства, символ сили, грубої військової сили, то в суспільстві другої хвилі цивілізації – індустріальному, значення збройної сили відходить на другий план, а на перше місце виходить роль багатства, золота, грошей, які й символізує дорогоцінний камінь. Дзеркало, в якому Аматерасу-омікамі бачила відображення свого обличчя й отримувала знання про себе, також відображає вид владу. Воно з’явилося, щоб символізувати її божественість, але також можна стверджувати, що дзеркало символізує третій вид влади в суспільстві, а отже і в економіці – владу інформації, владу знань, яка стає основною і вирішальною в суспільстві третьої хвилі цивілізації, постіндустріальному чи суперіндустріальному суспільстві.
Зрозуміло, що всі три види влади взаємопов’язані і взаємодіють між собою, але їх співвідношення у різних суспільствах та економіках різне. З настанням постіндустріального суспільства, яке переростає в інформаційне, та появи нової, постіндустріальної, сервісно-інфомаційної економіки роль знань та інформації стають першочерговими, а основна установа, що їх продукує та надає – університет, виходить на передові рубежі суспільного життя у порівнянні з основними господарськими формами аграрно-індустріальної доби.
Економічна криза 70-х рр. ХХ ст. та загроза вичерпання ресурсів активізували пошук нових, нетрадиційних шляхів розвитку. І наука гідно відповіла на виклики часу. За 10 – 15 років було здійснено багато важливих наукових відкриттів та винаходів – більше, ніж за всю попередню історію людства. Ці відкриття дали можливість зробити висновок про початок третьої наукової революції та хвилі технічного прогресу. Сучасну НТР, яка пройшла кілька етапів, а один із них на межі 70-80-х років можна повною мірою вважати як технологічну революцію, а підсилену і доповнену процесами інформатизації виробництва та суспільства – як технолого-інформаційну (інформаційно-технологічну) революцію. Серед основних її компонентів – революційний переворот у продуктивних силах суспільства.
Основними рисами цього перевороту були структурна перебудова суспільного виробництва на базі наукомістких технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики, радіотехніки, автоматичних систем управління, біотехнології.
В ході сучасної технологічної революції наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.ст. людство переживає один із тих рідкісних в історії моментів, який характеризується трансформацією матеріальної культури завдяки роботі нової технологічної парадигми, що побудована навколо інформаційних технологій. Так, до інформаційних технологій в основному відносять збіжну сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки (машин та програмного забезпечення), телекомунікації/віщання та оптико-електронної промисловості. Поряд із цим М. Кастельс, на відміну від інших дослідників до галузі інформаційних технологій відносить також генну інженерію. Він вважає, що у 1990-х роках біологія, електроніка та інформатика почали зближуватися і взаємодіяти в галузі використання, відкриття нових матеріалів.
Навколо цього ядра інформаційних технологій за останні два десятиліття ХХ ст. виникає сузір’я великих технологічних проривів в галузі нових матеріалів, джерел енергії, в медицині, у виробничій техніці (наявній чи потенційній, як нанотехнології), у тому числі в транспортній технології. Сучасний процес технологічної трансформації розширюється по експоненті. Сьогодні ми живемо у світі, який вже давно називають цифровим, чи елетронно-цифровим .
На відміну від будь-якої іншої революції, ядро трансформації, яку людство переживає наприкінці ХХ – початку ХХІ


Создан 14 апр 2007



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником